On Thursday, June 6, 1999, on the day of St. George, an embroidered icons museum was opened in Lviv. This is the first museum of the kind not only in Lviv, but also in whole Ukraine. The museum of Father Doctor Dmytro Blazejowskyj on Viacheslava Chornovola Avenue, 2A, became very popular with individual visitors, same as group excursions of pupils, students and followers.
Initially, more than 70 embroidered icons were exhibited at the museum. People, their hair, their clothes, all their things and the entire background are embroidered with acrylic thread; parts of the body – face, arms and legs – with DMC thread. Over time, the exposition has increased to 250 embroidered icons. During his long and interesting life, Father Blazejowskyj embroidered more than 350 icons and started a new direction in art ‘embroidered icon’, surrounded himself with a group of followers. He started to embroider when he turned 60.
Among the icons are – Ukrainian miraculous icons of Mother of God, iconostasis icons and icons of 12 holidays.
There are 4 more icons of Mother of God: Sofia Oranta, two Theotokos and Hodegetria; icon of Jesus Christ, one of a matching pair of Hodegetria. There are 6 passions icons.
Most of the exposition are icons of saint men and women. Besides, there are embroidered portraits of – Taras Shevchenko, Ivan Franko, Lesya Ukrainka, Markiyan Shashkevich, and the embroidered Slastion’s painting Bandurists’, Mukhin’s ‘Glory of the Cossacks’, ‘Swans over the Dnipro’, three embroidered flower compositions.
The great value of these icons is that all the patterns are printed in the Museum and everyone can embroider them.
On May 5, 2016, a new Embroidered Icons Museum was consecrated and moved to a more suitable and larger place for exposition. Address of the museum is: Lviv, Str. Theatrical, 26.
Everyone who is interested in religious embroidery can watch embroidered icons, images and portraits in the museum.

Father Doctor Dmytro Blazejowskyj was born on August 21, 1910 in the village Vyslik Horishniy, in Sianik district of Lemkivshchyna. He studied in the Gymnasium in Przemyśl (1922-1930). He studied Philosophy, Theology and History in 1933-1946 at Catholic universities in Rome, completed two doctoral studies (in Theology (1942)  –  the University of the Urbaniana; in History (1946) – the Gregorian University). He was ordained on April 2, 1939 in Rome. After that, he worked as a priest in various places of the United States of America – Ansonia (Connecticut) (1946-1947), St. Joseph (Missouri) (1947-1955), Omaha and Lincoln (Nebraska), Denver (Colorado); and organized parishes in those cities in 1950-1955; Denver (Colorado) (1955-1958), Philadelphia (Pennsylvania) (1958-1959), Houston (Texas) (1959-1973). Since 1973 he lived in Rome, wrote scientific works and embroidered icons. After 1973, he published twenty-five scientific works and ten articles in History of the Church, and Ukrainian Religious Embroiders, fourteen albums of embroidered designs.
On Ukraine gaining independence, Dmytro Blazejowskyj started to come with exhibitions of his icons and gonfalons. In 1992-2010 he held 170 exhibitions of embroidered icons in Ukraine and 55 exhibitions outside Ukraine. On May 6, 1999 the author opened his own museum of embroidered icons in Lviv. Till 2010 he lived in Rome, where he celebrated his 100th anniversary and the 70th anniversary of priest work. He solemnly celebrated his 100th anniversary in Lviv, the celebration was held on August 20, 2010 at the Maria Zankovetska Theater. The great patriot and benefactor passed away on Easter Saturday, April 23, 2011 at the age of 101. Dmytro Blazejowskyj is buried at Yaniv Cemetery in Lviv.

1.  МАЙБУТНЄ УКРАЇНИ НЕ БАЧУ РОЖЕВИМ, – ОТЕЦЬ ДОКТОР ДМИТРО БЛАЖЕЙОВСЬКИЙ

Він ходить, опираючись на палицю, та сидить майже без перерви при комп’ютері, бо продовжує нову працю про минуле, теперішнє та майбутнє України. Наша розмова із отцем доктором Дмитром Блажейовським відбулася напередодні святкування його сторічного ювілею (21 серпня). Понад дві години отець доктор розповідав про сенс життя, про Україну та українців, про її теперішнє, минуле та майбутнє, про роль Церкви у вихованні українців та інше.

– Отче докторе, через кілька днів Ви розпочнете 101 рік життя, як Ви його зустрінете?

– 100 років – то нічого. Я ще працюю, тож цього замало, я потребую більше. Нещодавно закінчив писати і видав книжку «Мої рефлексії щодо проблем минулого, теперішнього та будучности українського народу». Зараз працюю над наступною книжкою, в якій продовжую свої роздуми про те, що було в Україні і чого не було, і чого немає та чому немає.

Вакацій не брав ніколи, ні якогось довшого відпочинку, бо мій батько завжди говорив нам, дітям, коли хотіли відпочивати, що у гробі будемо відпочивати скільки схочемо, а на цьому світі треба за життя весь час працювати. Ці слова залишилися у мене в пам’яті на ціле життя.

– Ви народилися на Лемківщині, вчилися в Чехії, пішки пішли до Риму, де студіювали та вивчали архіви, організовували парафії в Америці, писали історію, вишивали ікони в Римі, заснували музей вишитих ікон у Львові. Такий є Ваш життєвий і творчий шлях. Ви постійно були в праці.

– У Ватикані є стоси документів з нашої церковної і політичної історії, та ми не знаємо цієї історії і нема охочих зайнятися тією працею. Не чути, щоб когось назначили до тієї праці. Я хотів тим зайнятися після закінчення студій у Римі, та мене Владика Бучко «викинув» (дослівно) з Риму під загрозою, що викличе поліцію і накаже зняти з мене рясу, якщо відразу не виїду з Риму. Я поїхав до праці у парафіях в Америці. Звідси я просив владик дозволу повернутися до Риму для роботи у римських архівах. Та вони не тільки дали мені такого дозволу, а й визначали мені дуже малі парафії, щоб я не міг заощадити на повернення в Рим, для праці в архівах.

В Америці я працював для Церкви 27 років. Тут з власної ініціативи організував три парафії та одну місійну станицю, будував храми. Тоді, в Америці, я почав ночами приватно працювати без дозволу і без відома владик – мив тарелі та підлоги – і заощадивши деякі гроші, повернувся до Риму. Відколи вернувся без підтримки влади за власні гроші до Риму, то видав 42 праці, з них 13 наукових праць, 19 праць – на виховання та зайнявся поширенням вишивання ікон до церков і хат та хоругв до церков.

– Як Ви почали вишивати?

– Я бачив, що жінки вишивають, гарно вишивають. Вирішив поширити це. Вишивання ікон і рисування зразків на вишивання ікон та хоругв я розпочав у Римі, на 63 році життя. За той час видав 14 збірок взорів на вишивання і один альбом вишитих ікон, що є у моєму Музеї вишитих ікон у Львові.

Також видав образці з вишитих ікон, щоб люди могли дивитися на вишиті ікони і їх вишивати. Я часто бував з виставками в Україні (двічі з них – у Каневі та у Києві) та по світі. У Львові за гроші, зароблені в Америці, відкрив власний Музей вишитих ікон, який утримую власним коштом. У музеї тепер експонується близько 300 вишитих ікон та образів. Може, це заохотить когось в Україні деякі з них вишити до своєї церкви чи до своєї хати, або комусь подарувати. Зараз маю багато послідовників: як жінки, так і чоловіки користуються зразками. Для мене головне, щоб інші люди також вишивали, щоб поширити це мистецтво. Крім того, хочу донести знання історії, її розуміння.

– Яка Ваша ікона є найулюбленішою?

– Моя найкраща ікона – це національна ікона Оранта. Я пропонував єпископам, щоб її взяли за національну, так як поляки мають Ченстоховську.

– Як живуть тепер українці? Що Ви думаєте про їхнє теперішнє життя?

– Як дбають, так і мають. Українці замало працювали, замало співпрацювали, замало разом ішли. Зараз маємо наслідки того. Якими вийшли з печери, печерного віку, такими і залишилися, з тією ж ментальністю. Століттями та сама ментальність, бо ніхто не працює. Часами українці чекають, щоб хтось будував державу, а самі не беруться до роботи.

Українці повинні йти за своєю національністю. Однак на заваді їм стає лінивство та байдужість. Був розмах і ідея. Нині того не видно. Хоч зараз і є свобода, та Україна і українці стоять гірше, ніж стояли за червоного московського режиму. Населення України зменшилося на п’ять мільйонів. Виглядає, що в Україні – загальний застій національного, економічного, політичного і церковного життя.

– Який Ви бачите вихід з такої ситуації?

– Щоби було краще в державі, ми повинні старатися читати й багато знати, розумно думати, совісно працювати. Те, що ми маємо зараз, результат того, що ми не виховуємо своїх дітей в українській традиції. Про брак релігійного та національного виховання свідчить те, що молодих українців та українок у великій більшості нема ні в Церкві, ні на національних виступах. Ні їхнє родинне оточення, ні Церква, ні школа, ні товариське оточення не дали того виховання, бо самі його не мали і не мають.

– Яким, на Вашу думку, повинне бути виховання?

– Німці відбудували державу, поляки відбудували державу завдяки Церкві, бо, я кажу, Церква виховує найкраще. Духовенство повинне виховувати своїх вірних до сповнення національного обов’язку. Ми ж маємо те, що маємо. Наші священики позакінчували семінарії, а парафії свої не пильнують. Я хотів зустрітися з тими, хто навчається у семінарії у Римі, хотів до них говорити, приніс ікони, книжки. Із сорока тих вибраних, які пішли у Рим студіювати, прийшли мене послухати тільки троє, бо решта були зайняті.

Священики позакінчували семінарії, а лише одиниці написали докторські праці. Щодо парафій, то перші священики позахоплювали в Галичині по кілька парафій і не хочуть ділитися, бо це була б для них економічна втрата. А в Азії та Сибіру бракує священиків і нема кому туди поїхати.

– Яким Ви бачите майбутнє українців?

– Не бачу його рожевим, бо нема людей, які були б у тому заінтересовані, а також порівнюю з минулою історією України, яка теж рідко коли була рожевою. Тому для кращої будучності України треба всім українцям передусім простудіювати те минуле.

Заслуга Тараса Шевченка у тому, що він збудив нашу ідентичність, підніс козацтво. Бо такого роду війська, як козацтво, не мав жоден інший народ. Але Шевченко не підніс козаків як державобудівничих, бо вони не були державотворцями.

До невивчених сторінок нашої історії належить історія Гайдамаччини. У ті часи загинули тисячі мешканців України. Разом з іншими було замордовано кільканадцять осіб духовенства Греко-католицької церкви.

Дивно, що ця справа досі не вивчена греко-католицьким духовенством. Під час студій у Римі я назбирав багато документів і список всіх греко-католицьких та православних парафій того часу. Сім томів моїх праць надрукували, а ті, що були невпорядковані – викинули. Я писав про те, що в часи Гайдамаччини парафії по Дніпру були греко-католицькі, у моїх книгах є спис усіх парафій. У польських документах це все записано. Тоді на цілім Правобережжі було всього 16 православних парафій і кілька монастирів, а Холмщина, Підляшшя, Волинь, ціла Україна часів Гайдамаччини, зокрема Суботів, Канів і Моринці, де потім народився Тарас Шевченко, тоді були греко-католицькими.

Виглядає також на те, що Україна не мала добрих будівничих. Бо три рази будували – за княжих часів, за братсько-козацьких і після Першої світової війни – та всі три рази на довший час пропадала. Треба обов’язково виховувати провідників, а також виховувати і народ.

Наведу ще один приклад із нашої історії. У 1918 році, маючи сорок мільйонів українців, в оборону України перед наступом на Київ москалів, назбирали і відправили під Крути всього 300 студентів. А де ж були решта – сиділи по хатах? У результаті після Крут москалі зайняли Київ, і за 10 днів п’ять тисяч українців у Києві вистріляли.

А тепер Україна також дуже слабо стоїть, бо українці не дбають про неї, без потреби намножили 127 політичних партій і 72 церкви та церковні громади. Справді, українці дуже активні, натворивши стільки партій та церков. Але не знати, яка користь з них. Про це треба писати і про це говорити, щоб усі над тим подумали.

– Як би Ви охарактеризували сучасний стан українського суспільства. Як гадаєте, куди ми рухаємося?

– Я не думаю про майбутнє наперед. Аналізую те, що сталося. До прикладу, мене турбує, чому громадяни вибрали Президентом не українця.

Майбутнє мені не видається рожевим, бо скрізь по Європі українки замітають сміття та пильнують чужих старців, полишивши вдома неметені хати та своїх дітей і немічних старців без належної опіки. Культура теж зовсім мізерна, бо більшість радіо, телебачення, кіно, журналів та часописів є в чужомовних руках. Єдина рада на те, щоб кожний передумав, що він у даній ситуації може робити, – у спілці з кимось чи сам, хай обміркує справу та відразу ж береться до роботи.

– Як святкуватимете 100-річчя? Кого б Ви хотіли бачити серед гостей?

– День народження відзначатиму 21 серпня о 17.00 у театрі імені Марії Заньковецької. Буду радий бачити всіх охочих, зокрема тих, хто вишиває та хоче поширити цю творчість.

– Що Ви можете побажати Вашим співвітчизникам?

– Хочу побажати усім українцям, щоб вони працювали та не дармували часу, а також, щоб багато читали. Хочу, щоб люди старалися змінитися, виправитися, щоб навчалися самі та краще виховували дітей.

Довідка.

Дмитро Блажейовський народився 1910 року у с. Вислік Горішній на Лемківщині. У 1933 році він із Праги, де студіював електроінженерію, пішки вирушив на прощу до Риму, там і залишився на прохання отця Теодосія Галущинського та вступив до семінарії. За 12 років перебування у Римі захистив з відзнакою дві докторські дисертації. Був направлений на священичу працю в США, де за 27 років (1946 – 1973) організував три парохії і одну місійну станицю та побудував храми. У 1973 році повернувся до Риму, де працював в царині історії України, Української Церкви та педагогіки. Отець Дмитро Блажейовський є автором 25 наукових праць з історії Церкви та Української держави, педагогіки, а в його мистецькому доробку понад 350 вишитих ікон та хоругв, на які він видав 300 взорів української релігійної вишивки.

 

 

 

2.  Пам’яті отця-доктора теології та історії Дмитра Блажейовського (авторська програма Лідії Пуги)

 

Програма присвячена пам’яті відомого науковця, автора 25 праць з історії Церкви та Української держави, автора 350-ти вишиваних ікон та хоругв отця-доктора Дмитра Блажейовського, який упокоївся у Бозі 23 квітня 2011 року на 101 році життя.

 

Кожен, хто знав цю надзвичайну людину, завжди говорили про нього з особливим теплом. Головними у його житті були любов до Бога і України, а найяскравішими рисами характеру були небайдужість, феноменальна працьовитість і надзвичайна скромність. У свої 99 отець-доктор писав:

«Я ходжу, спираючись на палицю, та сиджу тепер майже без перерви за комп’ютером, бо продовжую працю, яку зачав писати минулого року – про почуття взаємної спільності українців та потребу взаємокорисної співпраці, бо в українському народі був весь час і ще є загальний та великий брак почуття взаємної спільності, що всі повинні творити одну нероздільну цілість — одну велику родину і разом співпрацювати. Україна зараз слабо стоїть, бо не дбають про неї, та без потреби намножили… політичних партій і… Церков та церковних громад… Може, знайдеться хтось, що котрусь книжку перечитає чи котрусь ікону вишиє, як буде мати взірці. Свої книжки та листи я подарував для Бібліотеки діаспори у Львові, то, може, з них хтось колись щось скористає. Спасибі всім за поміч і за підтримку».

Саме так він писав: «Спасибі всім…», хоча це ми повинні дякувати Богові, що мали можливість спілкуватися з отцем, бачити і відвишивувати створені ним ікони та хоругви, черпати з джерела його життєвої мудрості через розмови з отцем та його книги. Це завдяки його коштам, заощадженим у результаті важкої праці, завдяки його прекрасним вишивкам Львів збагатився ще одним музеєм — музеєм вишиваних ікон отця-доктора Дмитра Блажейовського. І цей музей став дійсно коштовною перлиною в короні стародавнього міста…

Життєвий шлях священика був важким і тернистим, але отець ніколи не зупинявся, не припиняв праці, мало відпочивав. «Я ніколи не брав відпустки, — говорив він, — бо мій батько завжди говорив нам, дітям, коли працюючи у полі були втомлені і хотіли відпочивати, що у гробі будемо відпочивати скільки схочемо, а на цьому світі треба за життя весь час працювати. Ці слова залишились у мене на ціле життя і тому навіть тепер стараюсь весь час працювати, а відпочинок залишаю та той час, коли відійду до Господа».

Народився Дмитро Блажейовський на Лемківщині у Вислоці Горішнім, повіт Сянік. У 1922-1930 рр. вчився у гімназії у Перемишлі. У Римі о. Дмитро закінчив колегію Св. Йосафата, два папські університети – Урбаніанум (1942 р.) та Григоріанум (1946 р.) Тут же в Римі одержав і свячення 2 квітня 1939 року. Згодом доля закинула молодого священика до США, де він організував парафії для українських емігрантів та будував церкви. Життя було дуже важким, проте отець як завжди працею долав життєві труднощі і перепони.

У 1973 році отець Дмитро повернувся до Риму для наукової праці і з того ж часу вишивав ікони і розробляв візерунки для них. Отож почав вишивати отець Дмитро вже тоді, коли йому виповнилося 60 років. Почав — по потребі. Як він сам говорив: потрібні були хоругви, і саме вишивані, а не мальовані, щоб дощ їх не нищив. Але таких не було. Отож він вирішив сам зробити те, чого не міг знайти.

Вишивані ікони та хоругви отця Блажейовського зберігаються в Україні та за кордоном у найпочесніших місцях: церквах, семінаріях, музеях, бібліотеках, зокрема, у Мюнхені в Німеччині, у Люрді (Франція), в Італії у Римі в Українській центральній семінарії та в бібліотеці у Ватикані, в Куритибі в Бразилії, у Львові в соборі св. Юрія та у Львівському музеї історії релігії, в музеях Коломиї та Канева — все важко перерахувати, нічого не забувши… Напевно, сам отець вже не пам’ятав точно, де і скільки по світу його робіт. Сам отець розповідав, що вставав досвіта, а лягав спати близько півночі. І так багато років з дня у день.

Він щиро тішився своїми роботами, музеєм, тим, що має послідовників, що його ідея поширити вишивання ікон приймається громадськістю. Для того, щоб поширити вишивання у вільній Україні, отець Блажейовський робив виставки своїх вишивок у багатьох містах України. І завжди вони викликали жваве зацікавлення. Останніми були виставки у картинній галереї Національного заповідника “Давній Галич” на Івано-Франківщині — у березні 2011 року і квітнева 2011 року виставка нових робіт отця Дмитра у м. Городок Львівської області…

На усі ікони, вишиті автором, було видрукувано взірці. Окремо видано 15 збірок схем «Українські релігійні вишивки», звідки усі бажаючі можуть відвишивати ту чи іншу ікону чи хоругву.

Попри вишивання і власне священичу працю отець-доктор займався науковою діяльністю. Його перу належить ряд книг з історії України та історії церкви в Україні і світі. Завдяки праці Отця Блажейовського світ побачили шематизми — церковні довідники, архівні списки парафій різних єпархій за 200-250 останніх років. Глибоко турбувала священика проблема виховання гідної молоді, справжніх українців. Отець Блажейовський приділяє їй багато уваги і в автобіографічній книзі, «Мій життєпис. Про виховання і українські проблеми» і в окремих виданнях, зокрема в праці «Поважні недомагання в українськім вихованні» (2006 р.) та «Де українська еліта? Еліту треба виховати» (2008 р.)

Зокрема, в одній зі своїх книг отець-доктор писав:
«Українські церкви і родинні доми у вільному світі є в середовищі інших культур, що пригнічують українську культуру та українські традиції. Нам треба протиставитися цим небезпечним впливам і асиміляції. Наша культура давня, відрізняє нас від інших, має свою красу. Під багатьма оглядами — другої такої немає. Наші батьки берегли її сторіччями, незважаючи на поневолення та наступ чужих культур. Будьмо сильні, як були наші прадіди. Вільні у вільному світі, бережім пильно нашу культуру і наші традиції, плекаймо їх і словом, і ділом».

Невтомну працю Дмитра Блажейовського високо цінували і гідно відзначали як в Україні, так за кордоном: отець-доктор — був почесним членом Спілки майстрів народного мистецтва України, нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня, багатьма грамотами та дипломами; 13 липня 2010 року з нагоди 100 літнього ювілею доктору теології та історії Дмитру Блажейовському Папа Бенедикт XVI та Конгрегація Східних Церков надіслали нагороду — медаль «Христос – наш мир», вітання та подяку за довголітню невтомну працю на ниві духовного відродження України.

Тепер отець Дмитро відійшов по нагороду до Господа, а нам залишився Львівський музей вишиваних ікон та образів його імені, який став осередком духовності та відродження національних українських традицій вишивання. Перед відвідувачем постають зображення Ісуса Христа (як і у цілофігурній поставі так і погрудне відтворення), Богородиці (Одигітрії, Оранти, Покрови, Панагії), святих та апостолів а також значна кількість (близько 25 ) відтворень чудотворних Богородичних ікон, відомих в Україні та поза її межами. Перлиною експозиції є вишиваний іконостас, верхній ряд якого творять дванадцять ікон празникового циклу а також ікона Тайної Вечері. Доповненням є 6 страсних ікон (Ісус в Гетсиманськім саду, Ісус на Оливній горі, Розп’яття, Ісус з хрестом, Спас Нерукотворний — образ обличчя Ісуса на хустці Вероніки та Плащаниця). Експозицію доповнюють портрети. Тут Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Маркіян Шашкевич, Митрополит Андрей Шептицький, Патріарх Йосиф Сліпий та багато іншого.

28 квітня 2011 року вийшла з друку нова остання книга отця доктора Дмитра Блажейовського під назвою «Моє століття та деякі погляди на українську історію». За життя отець-доктор не встиг побачити своєї останньої наукової праці надрукованою. Але вона залишилася для нас, як і багато інших книг, написаних отцем — палких і щирих, яскраво патріотичних; книг, які, як і сам отець вчать нас бути справжніми українцями, відданими своїй Батьківщині, вчать пам’ятати свою історію, робити висновки з минулого і плекати своє, українське — культуру, історію, пісню, вишивку, вирощувати гідну молодь. А ще вчать нас тому, що кожному треба якомога раніше зрозуміти своє покликання, як розумів його отець Дмитро і до останніх днів, як і він, намагатися працювати, робити все, що в наших силах для майбутнього України.

 

  3.

СТАТТІ ЗА ТЕГОМ